Дві жінки

Дві жінки

Одного разу на вокзалі

Дві жінки поїзда чекали.

Посиділи та помовчáли,

А далі говорить почáли.

-          Люблю дорогу, - одна каже, -

Весь світ, як на долоні, ляже.

Це Боже небо голубе,

Як глянеш, мов зове тебе.

А зелень лісу і степів,

А золото усіх полів!

Який умілий наш Творець,

Найкращий від усіх Митець.

А друга: - Так, все до пуття,

Та скільки скрізь лежить сміття!

А люди які скрізь живуть:

То смалять цигарки, то п’ють.

А одяг яких є на них?

Хіба це одяг – курям сміх!

А вчора, слухайте, сусідка

Прийшла на хліб позичить діткам.

Понарозводила дітей,

А вдіть, обуть – нема грошей!

-          Та що ви, - перша, - бійтесь Бога!

Хіба ж то винна та небога,

Що в світі все подорожало.

Так ви дали їй? Друга: - Мало.

Бо сумніваюсь, що віддасть:

У неї ж п’ять дітей – напасть!

-          Вважайте, - перша каже знову, -

Що це дали ви все для Бога.

Він іще більш поверне вам.

Моліться – й прийде до вас Сам.

Він одяг вам обілить весь.

-          У мене «Тайд» для цього єсть.

-          Він вам гріхи усі простить,

Моліться – й будете з Ним жить.

-          У мене вже нема гріхів:

Мені їх батюшка простив.

Я ж не грабіжник. Коли й вкрала,

Так просто воно так лежало.

Я не образила каліку,

Не вкоротила людям віку.

А Бог зі мною й так жиє:

У мене скрізь іконки є.

А перша слуха та й пита:

-          Чи маєте в собі Христа?

-          Аякже! – друга. – Не простий

Цей хрест у мене. Золотий!

А тут і час вже підійшов,

Бо поїзд першої прийшов.

На жаль, ще є на світі всюди

Такі, як друга жінка, люди.

І думають, що їх оселі

Відбілять «Тайди» й «Аріелі».